Асиметрія ворога

Главные новости

Ніхто не любить слова «ворог». Вжити його в розмові – ніби вишкіритися, оголити на мить свою тваринну суть. Воно – «надто войовниче», важке, його не варто вимовляти у «пристойному товаристві», як застерігає нас навіть англомовна вікіпедія. Коли я кажу про когось «ворог», то більше свідчу про себе, ніж про того, кого маю на увазі. Маю ворога, отже, зумів собі його нажити, бо я, очевидно, – закритий і злий, негнучкий, не схильний до компромісів, не вмію слухати, суджу різко, не вникаю в деталі. Маю ворога, отже, він розквітнув у мені, щедро политий моїм оточенням, освітою, телевізором і політичною пропагандою. Ворог – це сюжет, і я, а не він – його головний герой. Він – лише інструмент, вихід для мого почуття несправедливості й образи. Мій ворог – то насамперед я. Найгірша частина мене.

Читаю «Соціологію ворога» Джеймса Аго, і там усе саме так, як має бути в «пристойному товаристві»: образ ворога живе в головах злих американських неонацистів, які для «пристойної» решти суспільства є… Ким, власне? Про це ми не говоримо. Пристойне товариство має поводитися як поблажливий батько, що гладить по голові блудних синів, навіть коли ті в’їжджають у натовп вантажівками і вганяють літаки у хмарочоси (книжка Аго написана ще до теракту 11 вересня 2001 року, інакше він, найімовірніше, пошукав би образ ворога в дещо інших головах).

Але: чи може бути інакше? Чи слово «ворог» завжди є зброєю нападу? Чи не буває воно охоронним закляттям, замком, яким я зачиняюся зсередини, щоб не впустити у дім зловмисника? За межею відчаю, від безпорадності перед стіною неприйняття я вимовляю слово «ворог», опустивши руки. Я хочу ним не убити іншого, а вберегти себе. Я не певен, чи той, кого війна не зачепила особисто, мусить це розуміти.

Іноді такий ворог з’являється несподівано і раптово, як конкістадори біля американських берегів, але зазвичай – це також довгий сюжет, хоч і цілком інакший, ніж описаний на початку. Це – сюжет довіри і спокійного сусідства з кимось, хто в певний момент стає сильнішим, ніж сусід, п’яніє від своєї переваги і хоче дедалі більше домінувати, шукаючи для себе «життєвого простору». Так починалася більшість війн.

Війну легко розпочати, але майже неможливо закінчити. Перетворити ворога на приятеля – тобто «відмотати» назад ворога як процес – місія практично нездійсненна. І вже точно це не робиться одним розчерком пера чи компромісом. Плекати на це надії – небезпечно і наївно.

Не раз уже було сказано, що всякі «мирні перемовини» – то продовження війни. Адже вороги, навіть коли вони сідають за стіл, – не партнери, і в перемовинах між ними аж ніяк не діє принцип win-win, а якраз протилежний – принцип знищення і дотискання. У цьому процесі має шанс уціліти той, хто встановлює життєво важливу для нього межу прийнятного компромісу і боронить її до кінця. Не догледіти її лише на мить – якраз те саме, що впустити злодія у дім: досить, щоб він прослизнув у шпарину дверей, і далі вже робитиме все, що йому заманеться.

Не знаю, чи в процесі реалізації «мирного плану» для Донбасу ця межа вже перейдена (як стверджують деякі спостерігачі), чи ще ні. Формально процес ще можна зупинити, коли буде відбуватися остаточне схвалення (або несхвалення) документа про створення Консультативної ради, до складу повноважних членів якої, нагадаю, на паритетній основі, 50/50, поряд із представниками України мають увійти представники так званих «народних республік».

Якщо перемовини у форматі Консультативної ради таки почнуться, то Україна ввійде у них зі слабкої позиції, і, найімовірніше, в процесі «консультацій» ця позиція ще слабшатиме. Що має шанс здобути Україна? Відновлення територіальної цілісності? Сумнівно. Жоден із подібних сценаріїв, розпочатих Росією (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія) не завершився відновленням територіальної цілісності держави. Припинення вогню? Навіть ця мінімальна умова, за якої «мирні» перемовини взагалі можуть розпочатися, наразі не виконується, то чому ж вона має виконуватися в майбутньому?

Що Україна має шанс втратити? Найважливіше: підстави стверджувати, що війна на Сході є міждержавним конфліктом, який стався внаслідок сторонньої агресії. Якщо це трапиться, то виявиться, що все було даремно: усі зусилля (значною мірою успішні!), спрямовані на те, щоб переконати світову спільноту в тому, що Росія – держава-агресор, ми власними ж ногами затопчемо в болото. Не знаю, чи потрапляла Україна в більш ганебну ситуацію за роки своєї незалежності. Навіщо ж були всі ті санкції?

Гадаю, що для українських акторів у цьому сценарії (так, акторів, я не помилився словом), тобто президента Зеленського, глави його офісу Єрмака та решти його оточення, Росія і справді не є державою-агресором. Припускаю, у їхній свідомості просто вимкнена охоронна сигналізація зі світловим табло «ворог», яка реагує на потребу щосекундної оборони власних позицій. Не дозволити себе ізолювати від світової спільноти в карантинній палаті «громадянська війна»; не дозволити, щоб інша держава руками своїх маріонеток мала вплив на твою конституцію: це базові заходи виживання і безпеки, це необхідні умови суверенітету.

Не втрачаймо пильності, стежмо за руками, будьмо готові до спротиву. А головне, пам’ятаймо: світлове табло «ворог» найбільше стає в пригоді тоді, коли сам ворог з усіх сил уникає цього слова. Така собі асиметрія.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *