Коломойскому не повезло: МВФ будет, дефолта не будет

Главные новости

Коронавирус и нефтяной ценовой шок стали подарком судьбы для всех в Украине, кого волнует продолжение нормальной и предполагаемого сотрудничества с западными кредиторами.

Якщо у хороші часи ще можна було уявити, що хтось у нашій владі теоретично міг би перебрати зі сміливістю, піти на ризик та відмовитись виконувати вимоги МВФ, сподіваючись якось пропетляти, шукаючи фінанси деінде, то у кризовому становищі це було би просто самогубство.

Тепер Україні доведеться якнайшвидше виконувати усе те, що необхідно для підписання програми з МВФ. А це на сьогодні дві ключові речі. Земельна реформа. Та впровадження законодавчого інструменту, який би гарантував, що не буде відкату назад у банківській сфері. Мається на увазі, перш за все, націоналізація Приватбанку. Тобто, як би колишній власник не намагався повернути його і які б судові рішення не допомагали йому у цьому, МВФ наполягає, щоб влада забезпечила незворотність націоналізації.

Чому Україні без МВФ не обійтись?

У хороші часи можна фантазувати, що дефолт для нашої держави це не страшно і що у світі загалом багато грошей. Справа навіть не у провокативних розповідях про Росію, з якою нібито можна примиритися та отримати звідти безкінечні мільярди. І не у вічних сподіваннях пострадянських діячів на Китай, який вони розглядають як мішок з грошима, де можна взяти тоді, коли Захід не дає. Згадайте, до речі, як Янукович у 2013-му уже під час Майдану і на межі державного банкрутства поїхав з візитом до Пекіна, сподіваючись отримати у китайців кредитів, які йому вже не давали ані в ЄС, ані в США.

Річ у тім, що нещодавно Україна виглядала набагато міцніше, а світ був набагато спокійніше. Тепер усі в світі перелякані можливими наслідками глобальної епідемії. Цілі галузі типу туристичної або авіаперевезень опинились перед загрозою майже повної зупинки, чого напевно ще ніколи не було. Усі спроможні держави світу заявили про готовність витратити десятки мільярдів доларів на підтримку своєї економіки. Ще більше держав світу – неспроможних – потребуватимуть солідної допомоги міжнародних донорів та держав-партнерів. А ще й нафтові цінові коливання змусять одних витрачати резерви, інших – збанкрутувати, третіх – переглядати фінансові плани, четвертих – думати, що робити з зеленою енергетикою та електротранспортом в умовах дешевої нафти.

Це шалена кількість нових викликів! І у такому світі Україна, якщо б подумала погратися у фінансову наглість та послати МВФ, опинилася б десь у самому кінці черги з десятків, якщо не сотень більш або менш пристойних прохачів про переговори та допомогу. І виглядала би при цьому… Тут інше слово не підбереш: як мудак.

Чому так? Бо наша фінансова проблема не була б наслідком якоїсь системної неспроможності держави. Також Україна не стала б жертвою несприятливих зовнішніх обставин або якихось просто помилок керівництва або виборців. Увесь світ би тоді знав, що причина – виключно політична. Та зводиться до конкретного інтересу конкретних осіб – переграти на їхню користь питання ціною у кілька мільярдів доларів.

Важливо усвідомлювати, що це питання не стільки про юридичну правоту або фінансову справедливість. Неофіційно багато хто стверджує, у тому числі з представників влади Петра Порошенка, що націоналізація Приватбанку не була коректною за процедурою і тим більше за намірами. Про це можна довго сперечатися. І, власне, якщо зберігати повну нейтральність у цій темі, то можна припускати будь-який розвиток судових процесів аж до справді чистого визнання націоналізації незаконною. Проте, МВФ, який вклався своєю системною силою у те рішення про націоналізацію і увесь час наполягає на його коректності, як інститут є вищим, ніж окремі випадки боротьби за правду або просто особисту сатисфакцію в якихось країнах. На сьогодні ситуація банальна: Фонд вимагає гарантій, що те рішення залишиться незворотнім, не дивлячись на що завгодно. Крапка. Можна обговорювати компенсацію власнику за певних обставин, бо прописувати в законі голу заборону перегляду рішень, які можуть бути визнані судом як незаконні, це означає підставлятися під скасування цього закону в Конституційному суді. Але взагалі без такого законодавчого інструменту – від МВФ нічого не отримаємо.

А до кого підемо, як не до Фонду? Бо ж піти доведеться. У нас великі виплати за зовнішнім боргом. У нас загроза суттєвого недобору доходів у держбюджет. У нас економіка, орієнтована на експорт ресурсів, які можуть стати ще дешевшими у будь-який момент. У нас ще може скоротитися економічна активність з огляду на розповсюдження коронавірусу. У нас ще й зневоднення у зв’язку з теплою та загалом сухою зимою, яке може негативно відбитися на аграрному виробництві. І у нас ще й війна з агресором, який не втратив апетиту до повернення всієї України до старої імперської зони впливу. Однак і агресор опинився у таких скромних умовах, що вже навіть васалів не хоче утримувати, як, скажімо, обіцяв Януковичу свого часу. Ось, подивіться, з яким трудом Олександр Лукашенко вигризає собі нафтову субсидію…

Отже, що у підсумку?

Ігорю Коломойському в цьому році дуже не пощастило. Його боротьба за те, щоби переграти чи хоча б якось переоцінити рішення про націоналізацію ПриватБанку, а разом з нею та агітація його однодумців проти співпраці та сумлінного виконання вимог МВФ – зіткнулися з протидією самого життя. Сьогодні як ніколи раніше західні донори виглядають безальтернативно для України. А отже, і їхні правила. Тож, бути тепер і новому банківському закону. І земельній реформі, яка виглядає ніби певним інструментом для торгу. І приватизації державних підприємств, у тому числі дуже хлібних. І подальшій боротьбі з корупцією. Та усьому тому, що зазвичай вимагалося від України, але тонуло у боротьбі політичних інтересів всередині України.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *